https://www.facebook.com/groups/799066216889175/permalink/1080571668738627/

Його картини продаються на торгах, які проводяться найповажнішими в світі аукціонними домами – «Крістіс» і «Сотбіс», а сам він проживає в селі у Кіровоградському районі. Найближча йому як художнику тематика – сільське життя, та, щоб заробити «на фарби», він зображає і балерин. А в перші роки після закінчення художнього інституту йому довелося робити у великих кількостях копії портрета вождя світового пролетаріату, і це художника дуже гнітило. Веду мову про Анатолія Шаповалова, в гостях у якого в Аджамці недавно побував.
Знаючи, що Анатолій Гаврилович торік двічі їздив до Лондона, я почав розмову із запитання про те, як він туди потрапив. 
– Я уже двадцять років працюю на закордон, з них вісім – на Великобританію, – дещо здалеку почав художник. – Тривалий час я продавав свої твори через посередників, не перетинаючи кордонів своєї країни. А минулого року мені написала з Лондона Ірина (у минулому – жителька Далекого Сходу Росії), яка теж займається посередництвом на ринку предметів мистецтва, і запропонувала свої послуги з організації в столиці Великобританії моєї персональної виставки. Виявляється, вона у 2004 році придбала мою картину на аукціоні «Крістіс», а мої координати з’ясувала тільки минулого, коли Денис, мій син, створив для мене сторінку у «Фейсбук». Звісно, який художник відмовиться від персональної виставки, та ще й у Лондоні? Адже це – можливість показати себе всебічно… 
Як розповів Анатолій Гаврилович далі, Ірина, отримавши від нього згоду, замовила аж п'ятнадцять зображень балерин. 
– До виставки лишалося всього лише три місяці, тож мені довелося попрацювати в ударному темпі, – згадує художник. – Нарешті закінчив роботу, відправив картини поштою в Лондон, а через місяць поїхав туди із сином. Це був липень. 
Прибувши в столицю Великобританії, Шаповалови з’ясували, що відправлені ними картини Ірина ще не отримала. 
– Уявлення не маю, чому так сталося, – каже Анатолій Гаврилович. – Здається, виникла бюрократична тяганина на британській митниці. В Україні прискорити цей процес можна було б по блату, а в Англії – ні. Тоді Ірина сказала мені з Денисом, що в такому разі поводить нас по аукціонах. І вона це зробила...
За словами художника, спершу він і Денис побували в аукціонному домі «Крістіс» (там, як дізнався Анатолій Гаврилович, уже було реалізовано близько вісімдесяти його творів, які він раніше продав дилерам), потім – у «Сотбіс». Враження від побаченого там Шаповалов передав так:
– У мене аж слина потекла. Там – і Малявін (Філіпп Малявін (1869 – 1940) – російський живописець, автор ленініани. – Авт.), і Айвазовський (Іван Айвазовський (1817 – 1900) – російський художник-мариніст. – Авт.). Ціни на Айвазовського – від п’ятисот тисяч фунтів стерлінгів. 
Про ціни на твори сучасних живописців Анатолій Шаповалов сказав таке:
– Поки художник живий, його роботи намагаються купити якомога дешевше, і притримати. Коли він помирає, його твори одразу піднімаються в ціні. 
А ось як описав Анатолій Гаврилович публіку, яка збирається в найпрестижніших аукціонних домах світу: 
– Приходять туди всякі – і бабці в діамантах, і люди без певних занять, яких передусім фуршет цікавить. Російськомовної публіки там багато.
Розповів Анатолій Шаповалов і про те, як самотужки вивчав лондонські визначні місця:
– Часу було достатньо, тож я зранку брав фотоапарат – і гуляти містом. Пішки увесь центр Лондона обходив. Побачив і будинок парламенту, і Тауер – укріплення на Темзі, і Букінгемський палац – резиденцію британських монархів. Враження від цього – незабутні. Провів тоді я Лондоні десять днів. А вдруге туди я приїхав восени. Мої картини на той час уже прибули туди. Відбулася виставка. При мені продалося три роботи. Інші залишилися там. Їх продовжує продавати дилер. 
На запитання про те, як вийшов на міжнародний рівень, художник Шаповалов відповів так:
– У дев’яностих багато художників залишилися без роботи, без засобів для існування. Опинився в такому становищі і я. Довелося перебиратися з Кіровограда в Аджамку, до матері, яка хоча б пенсію отримувала. Нелегко мені довелося в ті роки. А якось, поїхавши у Київ, познайомився там з посередником, який працював на закордон, в основному на США, тобто скуповував в Україні картини, щоб продати їх за океаном. Він зацікавився моєю творчістю. Намагаючись з’ясувати мій рівень як художника, посередник замовив у мене кілька картин, в тому числі – зображення балерин. Йому сподобалися мої роботи. Особливо балерини, котрі, як я дізнався, користуються шаленим попитом на Заході. Спершу дилер купував у мене картини за безцінь – по 25 доларів. Потім підняв ціни. Усього я написав на замовлення того посередника кілька сотень картин. Велика частина їх – зображення балерин.
За словами Анатолія Шаповалова, мабуть, насамперед балерини й принесли йому славу за кордоном. 
Розказуючи про це, художник продемонстрував автору цих рядків каталог аукціонного дому «Крістіс», в якому опубліковано репродукції його творів. 
– Але я не пробивався ні на «Крістіс», ні на «Сотбіс», це якось само собою вийшло, – зауважив Анатолій Гаврилович. На тому, що кожна картина – результат великої праці, він наголошувати не став. 
Автор цих рядків поцікавився у Шаповалова, чи не набридло йому малювати балерин за ці роки. Ось що той сказав:
– Ця тема в образотворчому мистецтві – не нова. Балерин зображав ще Дега (Едгар Дега (1834 – 1917) – французький живописець-імпресіоніст.– Авт.). Моя ж улюблена тема ще з інститутських років – село, бо я ж і сам – сільський. Коли я навчався у Київському художньому інституті, Пузирков, мій вчитель (Віктор Пузирков (1918 – 1999) – відомий живописець-баталіст, народний художник СРСР. – Авт.), казав мені: «Будеш українським Пластовим» (Аркадій Пластов (1893 – 1972) – народний художник СРСР, який прославився як оспівувач радянського селянства. – Авт.). А коли я виконую замовлення зобразити балерин, то мені стають у пригоді враження, які отримав у театрах опери й балету Києва, Одеси. Я відвідував їх, коли навчався в тих містах. Чи не набридло, питаєте, мені малювати балерин? Та як гірка редька! Особливо, коли замовляють написати картину в стислі терміни, при цьому ще й висувають якісь вимоги до майбутнього твору. Звісно, якому художнику сподобається таке! Та, щоб заробити на хліб і на фарби, змушений враховувати побажання замовників.
А в другій половині сімдесятих, у перші роки після закінчення Київського художнього інституту, Анатолію Шаповалову з тих же прозаїчних причин доводилося малювати Леніна, Маркса, Енгельса, причому у дуже великих кількостях. Працював він той час у художній майстерні в обласному центрі. 
– А куди мені було діватися! – каже Анатолій Гаврилович про той період. І пригадав, як створював двадцять копій одного й того ж портрета Леніна. 
– То був класичний портрет Ілліча – пам’ятає художник. – Вождь на ньому – у краватці у велику крапку. 
Про сам процес створення двадцяти копій одного портрета у Шаповалова – неприємні спогади: 
– Це велика мука для художника – малювати щодня одне й те ж. Хіба ж я для цього вчився в інституті! 
– Щоправда, були у мене й творчі роботи на ленінську тему, – веде далі Анатолій Шаповалов. – Наприклад, мені довірили закінчити картину «Ленін з дітьми». Художник Федоров, який почав її, тоді саме помер (Володимир Федоров (1920 – 1986) – відомий кіровоградський художник. – Авт.). Я вирішив суттєво змінити замисел Федорова, і мені довелося погоджувати ці зміни в Києві, тоді без цього не можна було. Наскільки мені відомо, тепер та картина зберігається в обласній науковій бібліотеці імені Чижевського. А при створенні іншого полотна на цю ж тематику мені позували дружина і син. На тій картині Ленін спілкується з народом. Обличчя деяких представників народу – як у моїх дружини та сина. 
За словами Шаповалова, винагорода за створення полотен, присвячених Леніну, була дуже пристойною.
– За високохудожню картину можна було отримати півтори тисячі гривень, – пояснив Анатолій Гаврилович. – Це – крім офіційної зарплати, яка в мене тоді була 250 – 300 карбованців. Але малювати вождя світового пролетаріату не кожному довіряли. Художники боролися за такі замовлення. Щоб отримати його, треба було розробити вдалу композицію картини. 
Далі автор цих рядків поцікавився в Анатолія Шаповалова, як сталося, що той пішов у митці. Відповідаючи, Анатолій Шаповалов згадав про своє дитинство: 
– Поряд з нами мешкав чоловік, який займався живописом. Для мене, аджамського хлопчака, це було щось неймовірне. Зобов’язаний я професійним вибором і шкільному вчителеві креслення, який у нас в школі керував гуртком образотворчого мистецтва. Він свого часу навчався у самого Бяланицького-Бирулі (Вітольд Бяланицький-Бируля (1872 – 1957) – відомий білоруський живописець-пейзажист. – Авт.). Той вчитель і посвятив мене в імпресіоністський метод передачі кольорів. З використанням різнокольорових олівців. Хист до образотворчого мистецтва мала і моя мати. Вона такі гарні рушники вишивала! Свою роль відіграло і те, що мій старший брат Сергій захопився образотворчим мистецтвом. Коли він малював, я полюбляв стати ззаду нього і спостерігати за процесом. Серьозі це страшенно не подобалося. (Сергій Шаповалов – заслужений художник України, учасник вітчизняних і закордонних виставок, мешкає у Кропивницькому. – Авт.)
Себе Анатолій Шаповалов відносить до художників-реалістів. Його, як уже зазначалося, улюблена тематика – сільська. Тому Шаповалову легко знайти спільну мову з іншими художниками, які зображають селян та сільські краєвиди. 
– Коли від картини чути сіном чи молоком, мені вона – близька, – каже Анатолій Гаврилович.
При цьому аджамський художник з повагою ставиться до різних напрямків живопису.
– У мистецтві всі напрямки важливі. Якби всі художники творили в одному жанрі, було б не цікаво, – переконаний Анатолій Гаврилович. 
А чи не хочеться йому мати учнів, послідовників? Ось як художник відповів на це запитання: 
– На те, щоб навчити когось цьому мистецтву, треба час. А щоб відкрити якусь художню студію, і гроші потрібні. У мене немає зайвого часу і зайвих коштів. Зате у мене як у художника є плани, які хочу реалізувати.
Дещо жалкує Анатолій Гаврилович через те, що не пішов його шляхом син.
– Денис ще в дитинстві виявив неабиякий хист до малювання. Він і сам шкодує, що не розвинув свій талант, що не пішов вчитися на художника. Але Денис – не осторонь мистецтва. Він розбирається у живопису, буває зі мною на виставках. 
А на запитання, що для нього найбільш неприйнятне у художницькому середовищі, Анатолій Шаповалов відповів: 
– Не люблю самозакоханих художників, які саморекламою займаються. Я – не з таких. Та й вчителів мав таких, які цього не терпіли. А які це великі майстри були – Пузирков, Пламеницький! 
(Анатолій Пламеницький (1920 – 1982) – народний художник УРСР. – Авт.).
Через скромність Анатолія Шаповалова багато його односельців навіть не здогадується про підкорені ним мистецькі вершини. 
– А дехто з тутешніх узагалі уявлення не має, чим я займаюся, – каже Шаповалов. – Чоловіка, який в колгоспі малював плакати, знають, а мене – ні. Та це, повірте, мене аніскільки не засмучує.
Віктор ІВАНЕНКО 
P.S. На цьому тижні Анатолій Шаповалов відзначав день народження. Автор цих рядків зателефонував йому, щоб побажати доброго здоров’я та всіляких благ. У розмові я дізнався від художника, що недавно одну з його робіт виставлено на аукціоні «Сотбіс».З черговою перемогою вас, майстре!